Подолання кризових явищ в економіці та подальше відновлення економічної активності неможливо здійснити без кредитної підтримки цих процесів. Через це населення та представники бізнесу багато надій покладають на банківську систему, від якої вони чекають не просто відновлення кредитування, а надання позик на тривалий термін і за низькими відсотковими ставками. З огляду на це досить часто на адресу банків лунають звинувачення в тому, що вони чи то не можуть, чи то не хочуть задовольнити потреби суспільства в кредитних ресурсах.
Утім такі критичні закиди переважно є наслідком недостатнього розуміння суті банківської діяльності та ролі, яку відіграють банки в економічному житті суспільства. Адже банк – це лише посередник між тими, хто має вільні кошти, і тими, хто їх не має, але готовий запозичити на певних умовах. Залучаючи кошти на депозити, банки потім за рахунок цих самих коштів надають кредити. Тобто не банки кредитують економіку, а люди і підприємства кредитують один одного за посередництвом банків. Банки виступають перед власниками вільних коштів свого роду гарантами того, що гроші будуть надані у позику надійним позичальникам, які здатні будуть не лише їх вчасно повернути, а й сплатити відповідний процент за користування ними. За рахунок коштів, отриманих від погашення кредитів та сплати відсотків за ними, банки, в свою чергу, виконують свої зобов’язання перед вкладниками, повертаючи депозити та сплачуючи відсотки за ними.
З цих простих пояснень випливає очевидний висновок. Банки не можуть надати в кредит більший обсяг коштів, ніж вони змогли залучити на депозити. Більше того, відсоткова ставка за кредитами не може бути меншою ніж та, яку вони сплачують за депозитами. У протилежному разі банк дуже скоро збанкрутує і не зможе виконати своїх зобов’язань перед вкладниками. Саме через це, якщо йдеться про необхідність надання великих обсягів кредитів на тривалий термін під низьку відсоткову ставку необхідно спочатку відповісти на питання, а хто погодиться вкласти в банк кошти на депозит у такому саме великому обсязі, на такий саме значний термін та під більш низьку відсоткову ставку? Особливо в нинішніх умовах, коли вкладники навпаки намагаються якнайшвидше вилучити свої вклади з банків?
Намагаючись достроково вилучити кошти з банків, вкладники, на жаль, не завжди розуміють, що банки не в змозі одночасно виконати ці вимоги. І не через те, що вони погано працюють. Банки фізично можуть виплатити вкладникам лише стільки коштів, скільки вони отримують у рахунок погашення кредитів. Масове дострокове повернення вкладів гіпотетично можливе лише у випадку, коли усі позичальники одночасно достроково повернуть банкам кредити. А такого бути не може навіть теоретично, оскільки гроші в позику беруться в розрахунку на поступовий характер їх повернення в міру отримання доходів (зарплати, прибутку від бізнесу тощо). Попри всі бажання переважна більшість позичальників не має грошей для того, щоб здійснити дострокове повернення отриманих кредитів.
У ситуації, коли вкладники вимагають повернути депозит раніше визначеного терміну, у банку виникає так званий розрив у ліквідності. Утім такий розрив ускладнює виконання вимоги вкладників лише в даний конкретний момент часу і зовсім не свідчить про неспроможність банку виконувати свої зобов’язання в принципі. Адже, коли надійдуть кошти на погашення кредитів, банк зможе повернути депозити. Тобто банк, хоча й має тимчасові проблеми з ліквідністю, залишається платоспроможним.
Якщо виникає така ситуація, то Національний банк як кредитор останньої інстанції підтримує ліквідність банку через механізми рефінансування. Отримані як рефінансування кошти банк спрямовує на виконання термінових вимог вкладників. Коли ж надходять платежі за кредитами, то банк повертає кредит рефінансування Національному банку. Отже, головний принцип підтримки ліквідності банків у порядку рефінансування полягає в тому, що кошти надаються виключно для термінового виконання банками тих вимог, що забезпечені реальними активами.
Водночас механізм підтримки ліквідності через кредити рефінансування виключає використання банками отриманих коштів на здійснення нових активних операцій (надання кредитів, купівлю цінних паперів тощо). Тобто емісійні кошти Національного банку України (якими і є кредити рефінансування) не можуть розглядатися як джерела ресурсної бази банків. Такими джерелами можуть бути лише кошти, які банки залучають на депозитні рахунки від фізичних та юридичних осіб.
Може виникнути питання, у чому принциповарізниця між цими коштами, адже гроші, мовляв, не пахнуть? І чому в ситуації, коли з тих або інших причин рівень довіри до банків знижується, емісійні кошти центрального банку не можуть бути використані для поповнення кредитних ресурсів банків?
Відповідь на ці питання така. Гроші мають вартість лише тоді, якщо вони забезпечені відповідною товарною масою. Коли люди виробляють товари та послуги, вони отримують гроші (як заробітну плату), які вже забезпечені цими товарами та послугами, а тому мають відповідну вартість. Зароблені гроші людина може або одразу використати на споживання (тобто купити товари та послуги, вироблені іншими людьми), або заощадити – віднести в банк на депозит в розрахунку на майбутнє споживання. Коли власник грошей кладе їх на депозит, він фактично дозволяє комусь іншому в певний період часу спожити відповідну кількість товарів та послуг замість себе. Коли банк надає ці кошти у кредит, позичальник отримує гроші, які забезпечені товарами та послугами, виробленими власником депозиту. Тобто ці гроші мають реальну вартість. Зі свого боку вкладник розраховує на те, що коли він отримає кошти назад, вони вже будуть забезпечені працею інших людей, зокрема тих, хто до цього користувався його коштами.
А що ж відбуватиметься, якщо банки надаватимуть кредити за рахунок емісійних коштів? У такому разі в обіг надходитимуть гроші, які не мають вартості. Ці гроші ніхто не заробив і не створив під них відповідну кількість товарів і послуг. У результаті на ринку виникатиме дисбаланс між обсягами грошей і товарів, що неминуче призводитиме до втрати грошима частини вартості, тобто до інфляції.
Саме тому завдання з активізації кредитної діяльності має розглядатися насамперед як необхідність якнайшвидшого повернення довіри вкладників до банків. Лише в такому разі банки зможуть формувати свою ресурсну базу за рахунок грошей, які мають реальну вартість, і надавати ефективну кредитну підтримку процесам економічного розвитку. Намагання ж замінити реальні гроші віртуальними не принесе користі нікому – ні тим, хто піддавшись панічним настроям, вилучив вклади з банків, ні тим, хто за рахунок емісійних коштів отримає в кредит гроші, які нічого не варті. Згадаймо початок 90-х минулого сторіччя. Чи є у когось бажання повернути ті часи?
Національний банку України. Департамент монетарної політики
